Досконалість по-барселонськи

Кожен з нас знає, що йому треба робити, аби стати краще. Але скільки реально щось роблять? Кожен з нас кілька разів починає «нове» життя, у якому не буде місця помилкам минулого. Ми не можемо стати досконалими, але намагатися хоч трохи наблизитися до міфічного ідеалу ніколи не завадить.
Кожна команда обирає свій стиль гри. Той, що має допомогти їй здобувати титули. В ідеалі цей стиль удосконалюється, відшліфовується і має бути безвідмовною зброєю, коли настає час найбільш відповідальних поєдинків.

Та не всі поєдинки, при всій схильності футбольного люду це заперечувати, мають однакову ціну. Є матчі, що можуть стати важливими постфактум, ледь не по завершенні сезону, коли з’ясовуєш, що очки, втрачені у «прохідній» грі, зробили б тебе чемпіоном. Якби знаття де впадеш…

«Барса» у цьому сезоні ще не падала. Так щоб вже не піднятися. Але перечепилася вже не один раз. «Севілья», «Реал», «Челсі» своїми перемогами над каталонцями немов підкидали аргументи любителям попащекувати про «слабкість» «Барси» у цьому сезоні. Команда Райкарда не тримала удар проти суперників, які виглядали голоднішими за неї. Чи це ознака того, що «наїлася» сама «Барса»?

Перший справжній  «фінал» сезону «Барса» грала проти «Вердера» і проковтнула суперника за вісімнадцять хвилин. Коли у «Барси» розігрався апетит, краще поруч із нею не вештатися. Бременці самі із ненажерливих, але цього разу їх подавали як основну страву. Шеф-кухар Роналдіньйо елегантно розрізав жертву кинджальним штрафним. У цій ситуації пустити м’яч по газону міг кожен. Пустити його так, щоб він простелився точнісінько під ногами чотирьох абсолютно впевнених, що удар буде над стінкою, суперників міг лише Роналдіньйо. Він зізнався що з дитинства мріяв забити ударом через себе і здійснив цю мрію у грі з «Вільярреалом». Мріяти забити так, як він забив «Вердеру» неможливо. Такі або забиваєш, або ні.

Подібне «або-або» переслідує «Барсу» з початку сезону. І як і у випадку із цим  штрафним (хтось може стверджувати, що Роні просто «пощастило»), йдеться не про якісь банальні речі. Тож і висновки бувають занадто категоричними. Якщо у «Барси» є «її» гра, то все чудово. Немає цієї гри, то ледь самої «Барси» немає. «Барса» привчила до своєї наполегливості у пошуках довершеності. Кожне відхилення від «ідеалу» вже привід здійняти галас. Так сприймають кожну неточність того, хто не приховує своє бажання бути кращим. Хтось ледь не зі співчуттям («Якщо вже у них виходить…»), хтось із зловісною втіхою («А нема чого пхатися»).

«Барса» веде боротьбу за титули без права на іншу, «не» її гру. Кожне покоління гравців має вдосконалювати саме цю гру і себе у цій грі. Згадайте скільки разів ви поверталися до «поганих» звичок попри обіцянки виправитися, і зрозуміліше стане чому, наприклад,  «Барса» не виграла у «Леванте». Не звертати зі шляху до ідеалу нелегко. Особливо коли є обставини, що «пом’якшують провину».

Одна з них, яку найчастіше згадують, — травма Самуеля Ето’О.  Камерунець у минулому сезоні став «королем перших м’ячів». Лише у чемпіонаті він відкривав рахунок 12 разів і «Барса» виграла 9 із цих матчів. Для гри каталонців перший забитий м’яч - як відмичка, що долає кодований замок ешелонованої оборони суперника. Ето’О був найкращим «ведмежатником» сезону і це лише підкреслювало його цінність для команди. І от гравець, влучні удари якого принесли «Барсі» у минулій першості 35 очок, зазнає важкої травми.

Треба розуміти, що Ейдура Гудйонсена брали для того, щоб він підміняв, а не повноцінно заміняв Ето’О. У найкращий свій сезон (2004/2005) ісландець приніс «Челсі» 16 очок. Він лише одного разу був кращим бомбардиром своєї команди. (Сезон 1999/2000, у «Болтоні»). Вже у грі за Суперкубок УЄФА було помітно бажання Ейдура якомога швидше вписатися у гру нової команди. Він постійно рухався і відкривався під передачі незалежно від того, отримав він м’яч у попередньому епізоді чи ні. Усе, що він вже встиг забити за час відсутності Ето’О, насамперед є результатом цього бажання бути корисним команді і розумінню того, що власні бомбардирські амбіції реалізувати можна лише за допомоги партнерів. Але Гудйонсен навряд чи зможе вийти на рівень результативності Ето’О як би самовіддано він цього не прагнув. Ніхто не наважиться стверджувати, що він  зможе витягувати «Барсу», як її може витягнути камерунець.

Безумовно у складі «Барси» достатньо непересічних особистостей, щоб не залежати від одного гравця. Та йдеться не про цілковиту залежність, а лише про здатність міняти хід матчу натхненою грою у вирішальному, як потім з’ясовується, епізоді матчу. У Ето’О цього таланту вистачить на трьох. Гудйонсен його демонструє, в кращому випадку, у кожному третьому матчі. Ось і вся різниця. І нічого принизливого для Ейдура у цьому немає. Можна не сумніватися насамперед у тому, що він так само затято намагатиметься вдосконалювати себе у грі «Барси», щоб відсутність Ето’О не була такою помітною.

Вона все одно відчуватиметься. Бо у сучасному футболі, коли захищатися навчаються раніше, аніж говорити, ще ціннішими стають гравці великого таланту. «Барса» — команда великого таланту — потерпатиме від того, що не завжди гратиме «ідеально», і отримуватиме за це на горіхи. Тільки от коли вона грає так, як  першому таймі проти «Вердера», разом із обдуреними захисниками суперника злітатимуть у повітря захоплені вигуки тих, кому пощастило стати свідками цього наближення до досконалості по-барселонськи.

© Д. Джулай