НОВИНИ СПОРТУ

Балашов: «Таким насиченим календарем не кожна зарубіжна ліга може пишатися»

Свого часу пропозицію щодо інтерв’ю провідний центровий «Ферро-ЗНТУ» Станіслав Балашов сприйняв досить стримано, заявивши, що про баскетбол не дуже полюбляє розмовляти. Та, врешті-решт, коли наша бесіда відбулася, автор цих рядків пересвідчився, що Стас – не тільки цікавий співбесідник, а й людина, якій притаманний гумор.

  — Станіславе, в більшості клубів Української баскетбольної Ліги на позиції основного центрового грають переважно іноземці. За великим рахунком, виняток складають «Дніпро» (Григорій Хижняк), «Політехніка-Галичина» (Володимир Гуртовий) і «Ферро-ЗНТУ», де ці функції виконуєш ти. Яка, на твій погляд, причина дефіциту гравців даного амплуа в українському баскетболі?

     — Я не вважаю, що ми потерпаємо від нестачі високорослих гравців. Проблема в тому, що з ними нема кому працювати (через низьку зарплатню вітчизняні тренери або поїхали за кордон, або змушені були змінити професію). Останні українські класичні центрові – Олександр Окунський, котрий завершив ігрову кар’єру три з половиною роки тому, і згадуваний вами Григорій Хижняк, якому невдовзі виповниться 35. Між іншим, подібний стан і з підготовкою гравців інших амплуа, але центрові потребують подвійної уваги.

     —- У «Ферро-ЗНТУ» ти граєш на орендних засадах, а права на тебе належать БК «Одеса», контракт із яким дійсний до травня наступного року. Керівництво одеського клубу неодноразово заявляло про свій намір повернути тебе. На щастя для запорізької команди, поки що цього не сталося. Не жалкуєш?

     — Торік мені сказали, що я начебто не проходжу до основного складу БК «Одеса», і виник варіант з орендою. Та навіть коли виникла можливість мого повернення, не можу сказати, що я радів їй. Мені не хотілося міняти команду в розпал сезону. Щодо планів на наступний сезон, то, звичайно я хотів би грати вдома, тобто в Одесі, де мешкають моя дружина й батьки. Втім, загадувати не буду.

     — Яке враження на тебе справляють ігри групового раунду чемпіонату УБЛ?

     — Я не можу стверджувати, що зміни в регламенті змагань були конче потрібні, але те, що вони викликають великий інтерес, не підлягає обговоренню. Є інтрига, чимало принципових матчів і непередбачуваних результатів.

     — І чим же можна пояснити останнє?

     — Більшість команд підійшла до цього етапу на фоні втоми, травм і звичайнісінької недооцінки суперника.

     — Виходить, Суперлізі нарікали на недостатню кількість ігор, нині УБЛ – на перевантаженість календаря…

     — Можу погодитися з цим частково. Дійсно, минулий сезон завершився 1 квітня, і БК «Одеса», за який я тоді виступав, зіграв лише 22 матчі. Нині ж ми маємо провести близько 70 ігор, і це, вважаю, нормально. Не кожна зарубіжна ліга може пишатися таким насиченим календарем.

     — На сьогодні ти входиш до числа кращих в УБЛ майстрів підбирання м’яча і блок-шоту. Що для тебе важливіше – особиста статистика чи командний результат?

     — Безумовно, на першому місці – командний результат. Якщо ти зіграєш нижче своїх можливостей, але команда переможе, — це набагато краще, ніж ти продемонструєш супергру, а твоя команда програє.

     — 2 червня ти відзначатимеш свій 30-річний ювілей. Який дарунок був би для тебе най значимішим?

     — Чесно кажучи, я не дуже полюбляю відзначати дні народження, тим більше отакі ювілейні дати, які наближають до завершення ігрової кар’єри.

     — Невже ти вважаєш себе ветераном баскетболу?

     — Авжеж ні. Мені здається, що я ще нормально пересуваюся на майданчику.

     — Чи мрієш повернутися до складу національної збірної України?

     — Особливого бажання не виникає, але, якщо покличуть, відмовлятися не буду.

     — І все ж таки, колись відбудеться й твій прощальний матч. Чи пов’язуєш свій майбутній професіоналізм зі спортом?

     — Я над цим якось навіть не замислювався. Поки є можливість, гратиму. А для майбутнього я маю спортивну освіту, за фахом – тренер. Тож можу застосовувати слово «колега», звертаючись до нашого наставника Кирила Большакова. А якщо серйозно, на сьогодні я ще не зміг би виконувати обов’язки тренера.

     — Чому ж?

     — Мені не вистачило б терпіння стільки разів повторювати одне й те ж, як це робить Кирило Вадимович. Здається, я б не витримав…

     — У твоїй ігровій біографії фігурують такі міста, як Харків, Київ, Черкаси, нарешті, Запоріжжя. Чи знаходив ти в них куточки, які б нагадували тобі рідну Одесу?

     — Це абсолютно різні міста, до того ж вони розташовані не на морі. Тож порівнювати нема з чим. Втім, у Запоріжжя є своя перевага: тут немає пробок, і в порівнянні з Одесою я дуже спокійно пересуваюсь на машині містом.

     — Завершуючи нашу бесіду, не можу не попросити тебе, як корінного одесита, розповісти який-небудь анекдот, почутий, скажімо, на Привозі.

     — Експромтом не можу.

     — А чи правда, що мешканці твого рідного міста на запитання про національну належність відповідають «одесит»?

     — Так. Ось тепер я пригадав афоризм ще радянських часів: 50 відсотків одеситів – євреї, решта – єврейки.